Милейший профессор Ярослав Грицак дал интервью "Українському тижню", в котором он утешает украинскую нацию. Но от этих утешений легче не становится:
"А потім була кривава історія XX-го. Я вважаю ці факти дуже важливими саме для української історії: від початку Першої світової війни до кінця Другої в Україні насильницькою смертю загинув кожний другий чоловік і кожна четверта жінка. У цьому сенсі те, що «Український проект» переміг в кінці XX століття, є великим успіхом".
"...те, що ми зараз є у 2007 році (це 16-й рік української незалежності), відповідно до польського календаря це є 1934 рік (16-й рік польської незалежності). Якщо ми це порівняємо, багато речей стануть зрозумілішими. Структурно та Польща і теперішня Україна дуже схожі. Навіть нинішній політичний розлад і те, що називається «дві України», було в Польщі в 1934-му. Держава Польща була складена з різних шматків, був сильний президент, був дуже сильний націоналістичний український рух, що розривав Польщу... Ці 16 років показують, що українське тіло дуже динамічне і пружне, воно колеться, але не розколюється. Ми маємо певну стабільність, і це стабільність руху".
*******************
Все это было бы замечательно, если бы не было так горько. Если опираться на то, что победа нации в том, что она не вымерла полностью, то в чем можно видеть ее перспективы - в том, чтобы худо-бедно выжить, сохранив свою идентичность?
Сравнение с достижениями поляков 70-летней давности тем более не добавляет оптимизма. Волочься хвостом за кем-то в загогулине цивилизации, успокаивая себя тем, что раз они прошли, значит и мы пройдем - это все-равно что тешиться победами в параолимпийских играх пока другие берут медали на настоящих олимпиадах. Радоваться сохранению стабильности, заключающейся в том, что мы раскалываемся, - что за унылые перспективы в то время как другие государства и народы живут в других ритмах и других реалиях? Как мрачно жить.
( Read more )